Мережа знайомств для любителів книг

Рецензия
Конкурс Goethe-Institut
Юлія Це Орли та янголи
Кокаїново-злочинне покоління західноєвропейського зразка, котре гряде на зміну
совковому, переважно свідчить, як на мене, про гнилість і
смердючість соціальних трансформацій кінця ХХ-го й початку ХХІ-го століть, що,
як це не парадоксально, пробуджує атавістичні ноти ностальгії за минулим.
Хвора психіка переломної історичної епохи підмінила поняття свободи
вибору на вибір свободи від життєвих законів співмешкання,
хоча би серед собі подібних!

Верховенство емоційного
начала у сприйнятті світу, підсиленого кокаїном, суб’єктивно набагато глибше за
так звані об’єктивні наукові та моральні закони – превалюючий аспект приватної
філософії, панування котрої стимулює конфлікт між тим, як людина хоче жити і
тим, що вона мусила би робити, не порушуючи цих законів. Подібне безпорадне
становище головного персонажа Макса Купера насправді є помежовою ситуацією
окремо взятої людини, коли вона прагне опертися на самого себе, інтимного, й
одночасно, подолати власну суть, тобто, з нічого зростити щось вигідне й
комфортабельне.


Роман по прочитанні залишає фатально-песимістичний осад від довколишнього
світу, що занурений у злочинність по самі вуха. Чого тільки варта шокуюча
розповідь Джесі про акт садизму! («…до нас, знявши капелюха і маску,
підійшов один з чоловіків… Він сказав, що жодних проблем і щоб я тільки
показала кого. Ми увійшли з ним у кімнату і я йому сказала: це –
Марта. Він затопив їй в обличчя, витяг ножа і відрізав їй вуха.») Напевне,
назва роману є його сенсовою домінантою, і все ж… не покидає відчуття певного
зромантизованого бачення тих подій, що відбуваються: які там, до біса, орли й
тим паче, янголи?! Безвідповідальність вчинків головних героїв доведена до
повної безглуздості, коли безодня завжди поряд, і ніколи – позаду, тому
що для зміни ситуації треба хоч трохи думати, але ж мозок атрофований, чи й
взагалі його нема. («Зрештою, ми всі виглядали розгублено, немов
перелітні птахи, що проґавили час приєднатися до зграї і вже не знали де
південь…Життя дивне. Воно складається з вихилясів і кроків. Кілька невеликих
порухів вбік – і вже все по-іншому…»).

Художньому мисленню
письменниці притаманний герметизм, що веде читача по колу – від замкнених
на собі драм індивідуалістичної свідомості до драм узагальненого стану
людини в навколишньому світі, – такий, по суті, діапазон тематики твору.
Як у збільшуваному склі, гранично наближаються до нас, набувають
особливої наочності, виразності, чіткості, ясності деталі та риси
характерів дійових осіб і явищ. («Надворі огидно добра погода… настання
темряви – завжди велике полегшення. Вулиці порожніють, відпливає денний шум, я
можу швендяти: безцільно, бездіяльно, безпотребно…місяць, круглий і плямистий,
ніби виїдена тарілка… як відрізаний ніготь великого пальця… середа і неділя –
єдині дні, які я розрізняю…»).

Все ніби оголено, без
затаювання і приховування, та в цьому є, думаю, певна небезпека.
Поясню. Важливо не зациклюватись на готових образах і наявних ситуаціях, бо
втрачається відчуття таємниці (йдеться про таємницю трагічності екзистенції,
коли зло отримує силу впливу і стає абсолютним, про збереження того
містерійно-невимовно-незбагненного, що стосується цієї лінії розвитку людської
свідомості). Література одновимірна позбавлена сенсу, по суті, є
самозапереченням, самогубством, і хоча досвід майбутнього апокаліпсису
авторка черпає із довколишнього середовища, це дозволяє їй майстерно передати
інший вимір, поза реальним. («…місто, яке іноді давало мені можливість
справжньо відчути те, як у безсоромно м’які обідні години всі будинки виглядали
ніби мавзолеї, а їхні мешканці – ніби привиди, і те, що вивчили ноги: під
нерівною бруківкою відчуваються горбки цвинтаря, де ми всі колись будемо…»)

Саме художня інтуїція
письменниці встановлює контакт з іншим виміром дійсності, чіпко й чітко
вловлює сутність швидкоплинних речей (дотик і подих sacrum!), і помітно, що твір
є діалогом саме відчувань, а не тільки розумінь. Наркотичний кайф, який
герой вважав нормальним станом свідомості, насправді не є затишком, а чи
солодким сном серед трагедії, він є нічим іншим, як темрявою духу, пасткою,
звільнити з якої може тільки любов, однак і любов – теж смерть. Цей
дуалізм проявляється у природі людини, зокрема, в потребі любити-вбивати,
вбивати, і потім любити вічно. Проте, саме смерть як кінець стає вікном
до неба любові. (Давні греки спитали б: де ж катарсис, де ж очищення душі
через пережиття трагедії? А власне, чиєї душі?).



Творчу манеру прозаїка складно класифікувати,
віднести до якогось конкретного напряму чи стилю. Йдеться не стільки про
наслідування, чи заперечення впливів, про плідність мистецької зустрічі
давнього й сьогодення, скільки про переосмислення суті літературного
істемблішменту, котрий переживає кризу (а можливо, переочікує перед
новим злетом) разом із суспільною формацією, до якої належить майстриня.
Творчість авторки – це інтроспективний шлях пізнання дійсності, що веде до
сфери набагато вищої, де розум міститься у самому осередку екзистенційної
драми, спокушаючи людину метафізичними ілюзіями. («Тоді я відчував початок,
зараз відчуваю кінець і навіть трохи більше. Сиджу, немов глядач у театрі, що
затримався у своєму кріслі після закінчення вистави й здивовано констатує: гра
триває і після закінчення п’єси, ніхто не робить її спроб зупинити»).

Поделиться в Facebook взять код для блога
переходы на пользователя 17, на книгу 17  =  общий рейтинг: 34

Комментарии к рецензии:
 0..0 
 0..0